Те, що нині відбувається в країні, не залишає байдужою жодну людину, де б вона не жила — на сході чи на заході, ким би не була, якою мовою не спілкувалася б. Гинуть люди, сиротіють діти, сивіють матері, проклинають гірку вдовину долю молоді жінки. Що може бути страшніше?
…Як усім відомо, не так давно військкомати отримали вказівку сформувати територіальні батальйони оборони. Не для відправлення на схід, а начебто для забезпечення правопорядку в областях. У середині травня до Тернопільського батальйону відправили 12 осіб із Теребовлі, серед яких мій син — батько двох малолітніх дітей. Перші три тижні мобілізовані перебували на території військової частини в Тернополі. Хлопці спали на голих матрацах, без постільної білизни, ковдр. Їм видали форму, але не було потрібних розмірів взуття. Три тижні вони нічим не займалися, а 9 червня їх відправили на полігон за межі області. Що там відбувається тепер — невідомо. Ми не маємо зв’язку з нашими дітьми, телефони в них розряджені.
Я не можу дивитися в очі своїм дружині, невістці, внукам, адже 25 років життя віддав службі у війську, був заступником командира частини з тилу. А нині мого сина і багатьох інших хлопців зобов’язують захищати Вітчизну, не забезпечивши елементарними засобами для існування. Так, захищати — це наш обов’язок, але чому генерали нагорі не б’ють на сполох, що наша армія не має змоги повноцінно боронити країну? Чому тих генералів не замінять новою командою молодих відповідальних людей? Підстав для цього більш ніж достатньо.
Мені вдалося поспілкуватися з командиром батальйону, підполковником Ігорем Ларіним. Він сказав, що нема коштів. Хоча всім відомо — вони є, тільки наші співгромадяни пожертвували мільйони. Чому ці гроші освоюють так повільно? Кого про це запитати? Нині не час займатися тендерами! Скільки ще молодих життів маємо віддати в жертву байдужості, безвідповідальності керівництва держави й армії?!
Складається враження, що наших дітей навмисне вивезли на полігон, щоби відправити на схід. Адже в Івано-Франківську люди не випустили своїх військових, у Тернополі могли вчинити так само. Найгірше, що ми не маємо жодної інформації про те, що відбувається з нашими мобілізованими. Почуваємося безпорадними, бо не знаємо, в які двері стукати, щоби нас почули.
