«Нас вивели на вулицю. Підійшла волонтер – Алла. Тоді я ще її не знав. Але дивлюся на лице – усмішка. І я відчув – свої…» – розповідає Іван Гаврада про звільнення з полону. 30-річного чоловіка з Лановець на Тернопільщині затримали представники ДНР після затяжного бою 24 серпня. Кілька разів він подумки вже прощався з життям. У полоні Іван провів 47 днів.
Практично весь цей час його утримували в Сніжному Донецької області. Ейфорії повернення додому не було, хоча з музикою і квітами його зустрічали в рідному місті й тернопільських селах, через які проїжджав. З голови не виходить те, що у полоні залишилися інші українські хлопці, які стали як рідні.
«Він у мене, коли йшов на війну, мав 92 кілограми. Зараз 60 може має. Слава Богу, живий приїхав», – зі сльозами говорить Ольга Гаврада, матір Івана.
Їй зателефонували 28 серпня. Сказали російською: «Ваш сын живой». Понад півтора місяця вона чекала його з полону. 13 жовтня Івана таки звільнили.
«Хочете чи ні – підете воювати»
«Я вчився в медичному училищі у Львові, працював три роки на санстанції, потім санітарну службу почали скорочувати й мені вже там місця не знайшлося. Підробляв, де вдавалося», – згадує Іван своє минуле життя.
Зараз він знає, за скільки часу вибухає ракета і на скільки кілометрів розлітаються осколки. Чоловіка мобілізували 10 квітня: зателефонували з військкомату, відправили на комісію, а ввечері забрали у Володимир-Волинський. Свій день народження, 24 травня, він зустрічав уже на Сході. Розповідає про пережите з іронією: «Лежав в окопі й думав: оце свято…», – каже.
Іван служив у 51-ій механізованій бригаді, яка потрапила під обстріл біля Волновахи. Солдатів, які вижили, обіцяли відправити додому.
«Тоді під Волновахою розстріляли блокпост, розстріляли хлопців, – каже він. – Ми були непідготовлені, й нас обіцяли відправити додому. Але коли вже їхали, побачили, що то зовсім інша сторона. Виявилося, нас везуть до Миколаєва. Там ми пройшли навчання, а після того командири нам сказали: хочете не хочете – підете воювати».
Іван знову потрапив у зону АТО. Найстрашніший бій у своєму житті пережив під селищем Дзеркальним Донецької області. Саме після нього він потрапив у полон.
День незалежності: обстріл і вибухи гранат
«Бій почався на День незалежності України, 24 серпня. Думали святкувати, а нас почали бомбити. Ми навіть не мали чим відповісти. Якби була важка техніка, то могли б накрити ту позицію, бо чули, звідки стріляють. Наша база була практично незахищеною, але команди відступати ніхто не давав. У нас і зв’язку нормального не було. Старший наказав тримати оборону. Але потім розбомбили наші склади, і все почало вибухати. Від обіду і до шостої години вечора ми сиділи в окопах», – розповідає Іван.
Побачене на війні він згадує як страшний фільм, з якого нема куди діватися: «На війні звикаєш до обстрілів. Знаєш, за скільки часу вибухне снаряд і який у нього радіус дії. Іноді сидимо в окопі й жартуємо, чи встигнемо вибігти й помішати суп, щоб не пригорів…»
24 серпня українським військовим під Дзеркальним було зовсім не до жартів. Від вибухів загорівся ліс. Рятуючись від смерті, солдати добралися до села. Там знову отримали наказ тримати оборону, хоча й були озброєні лише автоматами.
– Зранку нам сказали, що за два кілометри звідти вже йдуть російські танки, – каже Іван. – Невдовзі почався бій, наші довго не мали чим оборонятися. Хто встиг – сховався у підвалах. Ми з товаришем спершу переховувалися у полі з кукурудзою, потім вирішили переплисти через річку. Хлопець, що був зі мною, погано плавав, і ми повернули назад. Потім виявилося, що це врятувало нам життя, бо на тому боці працював снайпер і одразу відстрілював наших. Коли переховувався, то бачив, як з того боку їздили і збирали тіла вздовж берега.
Тим часом супротивники після бою почали проводити зачистку території. Іванові тричі вдавалося сховатися, але діватися було нікуди.
«Нікому не хочеться туди повертатися»
Про умови перебування у полоні Іван відповідає стримано. Це зрозуміло, адже на звільнення чекають інші українські військові. У найважчі моменти, розповідає, молився, і це допомагало вистояти. У Сніжне чоловік потрапив після допитів, і вже там, каже, полонених не ображали, годували й відводили на роботи. Люди, які називали себе представниками ДНР, залучали українських солдатів до прибирання вулиць, дехто розбирав завали після бомбардувань чи білив бордюри.
– На другий чи третій день нам дали телефон і сказали: кожен має хвилину, аби повідомити рідним, що живий-здоровий, – зауважує Іван. – Питали, чого ми приїхали до них. Казали: мовляв, ви хочете собі в Європу – йдіть. Вони ж нібито офіційно хотіли бути в складі України, але щоб фінансування лишалося для їхніх міст.
Полонені не мали змоги вільно спілкуватися між собою, як і ходити вулицями. Іванові пощастило: він повернувся додому. Рідні чоловіка писали заяви в СБУ, Міністерство оборони, Центр звільнення полонених Володимира Рубана. Допомогли волонтери з Тернополя.
– Як почув про звільнення? – перепитує він. – Сидів у столовій, коли прийшли і спитали моє прізвище. Ніяк не могли вимовити правильно. Я потім на всю столову крикнув: Гаврада Іван Мирославович. Я не знав, куди мене ведуть, тільки коли побачив волонтерку, то зрозумів. А вони почали сміятися: ну дивись, як будеш вертатися, то хіба в гості.
Після полону Іванові дали два тижні відпустки. Нині він сподівається, що все закінчиться й не доведеться знову воювати.
– Нікому не хочеться туди повертатися, – каже він.
А мама солдата зауважує:
– Я сама виховувала сина, чоловік помер, і якось так виходить, що в армію беруть переважно простих хлопців. Не чула, щоб пішов син депутата чи самі депутати. Такі патріоти України, але ніхто не хоче воювати…
- 1 перегляд
