«Хочу служити в зоні АТО!» — в Тернопільському обласному військкоматі були здивовані таким рішенням 22-річної дівчини, яка прийшла записатися у ряди Збройних сил України. Два тижні тому Марійка Дідух із Настасова Тернопільського району, яка працює фельдшером у Чистилові, взяла відпустку і вирішила їхати на Схід України. Утім, її не мобілізували через проблеми із зором, однак це не стало на заваді — подалася в Добровольчий український корпус «Правого сектора». Нині служить медиком у Донецькій області. Про це повідомляють у спільноті "Нова Тернопільська газета".
— Як не намагалася приховати свій не дуже добрий зір, мене все ж забракували (усміхається, — авт.). Тоді згадала про хлопців із «Правого сектора», знаю їх з Майдану — наші намети були поруч, — розповідає Марійка. — Тепер надаю їм медичну допомогу на базі між Донецькою та Дніпропетровською областями, виїжджаю на передову. Поки що не стикалася з складними випадками, бо триває так зване перемир’я — стріляють трохи менше, але допомога військовим завжди потрібна. Привозять поранених, з контузіями, осколками, у важкому психологічному стані, тут важливо просто вислухати їх. Трапляються безглузді ситуації — якось хлопці випробовували зброю і ненароком один влучив в іншого…
У добровольчі батальйони не завжди охоче приймають дівчат та жінок, бо у важких ситуаціях багато хто розгублюється, плаче…
— Я відразу сказала, що була на Майдані, пройшла військово-медичні навчання і у будь-якій ситуацію реагую спокійно, — каже Марійка. — У нашій бригаді п’ятнадцять чоловіків-медиків і жінка начмед, яка, до речі, без медичної освіти, але від початків у зоні АТО — багато бачила на свої очі, працювала з хірургами, травматологами, тому надає допомогу на рівні терапевта. За лічені дні медики тут отримують практику, якої в мирний час за роки не здобудеш. У рядах нашого батальйону є хлопці від 18 років і до дідусів, яким поза 80. Один такий дідусь з Івано-Франківщини служить водієм, вправно володіє зброєю, якось вчив мене розбирати автомат. Духовно підтримує наших військових отець Петро з Тернопільщини.
Коли Марійка вперше їхала на передову, зізнається, що страху не було, але після того відчула внутрішню переміну.
— З війни повертаються іншими, тут переосмислюють життя, — міркує медик. — Щоразу після виїзду у гарячі точки найперше хочу зателефонувати рідним…
Нелегко було Марійці знайти порозуміння з рідними щодо її відрядження в зону АТО, хоча після Майдану вони зрозуміли, що стримувати доньку вдома даремно.
— Ще під час Майдану виникали конфлікти, мама паспорт забирала, плакала, але рідні знають, що я ніколи не відступаю від задуманого, — продовжує дівчина. — Була на Інститутській 18 та 20 лютого. Тоді рідні не відходили від телевізора, не випускали телефон із рук… Про Майдан можу багато розповідати. Першого ж дня, коли на сцені заспівали гімн, я зрозуміла, що мушу там бути. Якось біля нашої барикади примостився старенький дідусь із Західної України. «На кого ж ви залишили бабусю?» — запитала його. «А що ж робити, доню? Хто, якщо не ми?!» — ці слова неймовірно зарядили мене, тому часто повторюю: «А хто, якщо не я?!» Коли сказала, що їду в зону АТО, мама перший день плакала, а потім змирилася — купила на базарі мені деякі речі в дорогу, допомагала збиратися. «Це твій шлях, пройди його гідно!» — повторює. Вболівають за мене і дві молодші сестри та брат, вони передали листи солдатам. Цей рік змінив нас усіх… Я впевнена, що ми переможемо, бо якщо багато людей об’єднані однією метою, то вони неодмінно досягнуть свого!
- 3 перегляди
