Заліщики – це місто на півдні Тернопільської області. За польських часів містечко або як його називали «Polskеj Riwiery» перетворили на курортну зону, і воно завдяки своєму теплому клімату воно було одним з найвідоміших у міжвоєнній Польщі місць відпочинку.
Заліщики з’єднувалися із столицею Другої Речі Посполитої – Варшавою залізницею. Існував спеціальний маршрут – Заліщики-Тернопіль-Варшава, яким у 1930-х рр. курсував швидкісний залізничний автобус «Люксторпеда» сполученням Львів-Тернопіль-Заліщики, що долав відстань від Тернополя до Заліщик за 2,5 години (наполовину швидше руху потягів цією ділянкою на сучасному етапі). На території міста було збудовано кілька пансіонатів, будинків відпочинку та ресторанів. Щорічно у Заліщиках проводилось свято вина – «winobranie w Zaleszczykach».
Як свідчить історик С. Гуменний:
«Однією з найтрагічніших подій радянського періоду існування міста стало знищення його адміністративного центру – ратуші, побудованої у середині XVIII ст. Будівля була прямокутною у плані (колишня мисливська фортеця, побудована за проектом барона Діцке), мала 2-а поверхи і загалом складалася з 2-х корпусів, що поділялися подвір’ям. На її чотирьох кутах здіймались 4-ри оригінальні сиґнатурки зі шпилями. Перший поверх займали численні магазини та склади. А інші приміщення використовував магістрат Заліщиків».
Ратушу знищено у 1969 р., на її місці встановлено пам’ятник В. Леніну. Востаннє про ратушу, як про важливий та цікавий архітектурний об’єкт, згадується в туристичному путівнику «Тернопільщина», 1968 р. видання. Восени цього ж 1968 р. за вказівкою керівника райвиконкому Д. Слободяна і під контролем відповідального за виконання наказу, заступника голови райвиконкому Хащинського ратуша була повністю зруйнована» наводить свідчення очевидців П.М. Данилюк та І.Р Боднар (останнього, як і решту вихованців ДНЗ приводили подивитися на процес руйнації ратуші) зазначає краєзнавець О.В. Руснак.
У доробку О. Руснака зустрічаємо і опитування іншого, безпосереднього учасника подій Погорецького Є. І., 1938 року народження, що в цей час був водієм автомашини, задіяної у руйнації пам’ятки. Останній свідчив, що:
«розбирали ратуш на протязі двох тижнів. Спочатку зняли дах і розібрали стіни верхнього поверху, потім вежу обв’язували тросом, другий кінець якого прив’язували до машини, що була обладнана цистерною для води і мала вагу 12 тон, і починали тягнути. Вежа хиталася, здавалося що вже падає, але знову і знову вона займала своє попереднє місце. Машина ставала «дибки» на задні колеса і знов падала на передні. Довго тривав двобій, але каміння не витримало, піддалося. Камінь за каменем ратушу розібрали. Залишилися лише просторі підземелля, які бульдозери загорнули і зрівняли із землею».
Отже, радянська влада робила все можливе, щоб знищити будь-яку пам’ять про минуле, про історію українського народу і побудувати щось своє сіре та безлике. Така політика російського більшовизму нагадує методи, що описані в романі Джоржда Оруєла «1984», де під кожен необхідний випадок змінювалася вся історія країни.
- 4 перегляди
