Ось і завершилася коротка відпустка у військових славетної 9 роти 51-ої механізованої бригади, з якої під Волновахою, що на Донеччині, загинуло чимало солдатів. Чоловіки пробули вдома 10 днів і знову повернулися на службу.
“А ніби вчора мужніх вояків на пероні з квітами, синьо-жовтими прапорами та козацьким маршем зустрічали тернополяни. Молоді хлопці і дівчата зізнавалися, що їм хочеться хоч якось віддячити солдатам, які оберігають наш мир і захищають Україну”, – зазначила Катерина Безрука. А от у тернополянки Аліси Мазур є навіть кілька знайомих, які сьогодні перебувають у гарячих точках на сході України: «Вони час від часу телефонують і повідомляють про ситуацію в Луганській чи Донецькій областях. Пригадую, на початках розповідали, що мають найбільше проблем зі зброєю. Якщо бойовики озброєні найсучаснішими автоматами, обладунками, ракетними комплексами, гранатометами, приладами нічного бачення тощо, то наші вояки користуються старою зброєю, яка може будь-якої миті вибухнути в руках».
Однак не через відсутність спорядження чи сучасної зброї полягло стільки наших солдатів під Волновахою, стверджують військовослужбовці. Загалом у 9 роті служили 92 особи, а після зіткнення із терористами живими залишилися 59.
«Місцеве населення не дало нам розташуватися на блокпості, заблокувало в’їзди і виїзди і ми не могли рухатися ні вперед, ні назад. Зрозуміло, що й не могли застосувати ні зброю, ні силу до місцевих. Хоча мирними їх назвати було важко. Тому нам залишилося чекати незрозуміло на що, і хлопців просто розстріляли. Причому, зробили це чеченці. Багато людей загинули там просто, як гарматне м‘ясо. Я навіть не хочу цього коментувати. Ніколи не забуду того моменту, коли ніс свого друга на руках, він просив мене «допоможи», а мені по руках текли його мізки. А в одному з бушлатів задзвонив телефон. Телефонувала мама солдата, – згадує заступник командира 9-ої роти третього батальйону 51- механізованої бригади Назар Хрущ. – Але найобразливіше було, коли по телебаченню почули, що ми були п’яні… Як можна було придумати таку нісенітницю, якщо наш комбат взагалі не вживав спиртного.
Ситуація викрила і винесла на поверхню проблеми з підготовкою військовослужбовців. Нас не готували до роботи на блокпостах, просто кинули туди і забули. І якби хлопці не загинули, то б ніхто і не знав, що ми там були, адже тодішній виконувач обов’язків Президента і Верховний головнокомандувач Збройними силами України Олександр Турчинов говорив, що ми перебуваємо на кордоні з Білоруссю».
Назар Хрущ – єдиний, хто погодився на спілкування з журналістами. Інші відмовились. Вони обіймали рідних та друзів, не стримуючи сліз.
На запитання, чи хоче повернутися до служби у гарячих точках, відповів: “Якщо чесно, то хочу. Чому? Бо шкода намарно втрачених життів тих хлопців, які загинули на моїх очах і, по суті, за ніщо. Тепер треба показати найманцям, що ми справжні патріоти, громадяни України, які готові і хочуть захищати свою країну”.
Було б дуже добре завершити матеріал на такій патріотичній ноті, але, на жаль, гірка правда з уст Назара просто вбиває: “Так, їхати хочу, але від’їжджатиму з думкою, що дорога назад може бути або в труні, або в наручниках, якщо намагатимешся втекти. Іншого виходу не бачу…”
Але інший вихід є завжди. Можна повернутися героєм, а можна боягузом, можна переможцем, а можна переможеним. Судячи з Назарових міркувань, він повернеться героєм-переможцем. І обов’язково живим!
- 4 просмотра
